Чи не найболючішою раною українського народу став голодомор 1932-1933 року. Це була надзвичайно масштабна і жахлива трагедія , яка змусила світ, незважаючи на велике утаємничення, говорити про неї вголос, розцінюючи як один із заздалегідь спланованих випадків терору нації.
Майже до проголошення незалежності України про Голодомор не можна було навіть згадувати. Проте 1983 року Конгрес США визнав штучний характер голоду 32-33 років. Президент США Джордж Буш звернувся із посланням до українського народу, в якому наголосив, що “світ повинен узяти урок з цієї чорної сторінки історії, щоби подібне ніколи не повторилось”.
У зверненні представників Всеукраїнської Ради Церков до Генсека ООН йшлося: “Найбільш спустошливим для нашого народу і таким, що поставив питання про саме його існування, став штучний голод 1932-1933 років… Це була зловісна цілеспрямована політика, скерована на цілковите знищення українського народу, його генофонду і навіть згадки про його існування у світовій історії, політика так званого остаточного вирішення українського питання. Радянський уряд не лише відмовив у допомозі вмираючим від голоду регіонам, але й свідомо погіршував їхнє становище, конфісковуючи найменші запаси продовольства і збіжжя для майбутніх посівів. Людей, які намагалися врятуватися від від голодної смерті за межами України, на її кордонах зустрічали озброєні загони… Ця жахлива катастрофа, яка забрала життя близько 10 мільйонів, стала найбільш масштабною за кількістю жертв і водночас найменш відомою з-поміж трагедій XX століття”.
За словами професора Кульчицького, голодомор в Україні був геноцидом, поєднаним із планомірним винищенням української інтелігенції. Він відріхзнявся від від єврейського голокосту чи турецької різанини вірменів. Нищення українців голодом не було офіційною політикою радянської влади, а чинилось під прикриттям нестабільної економічної ситуації.
“Голод був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він не був викликаний розбурханою стихією, а зумовлений широкомасштабними політичними експериментами ВКП та уряду СРСР” – спецвипуск-підручник газети “Освіта”.
Хміль Євдокія Петрівна (1920 р. Вінниця) згадує, як грабувала їхню господу. Коли все винесли з подвір’я, мати почала істерично сміятись, схопила наймолодшу дитину і винесла з хати та посадила на воза і кричала, щоб забрали краще, ніж щоб воно, те дитя, у неї на руках помирало. Один із грабіжників брутально вилаявся і вдарив матір в обличчя, а другий кинувся на дітей. Ті розбіглися, але він упіймав ще малу Євдокію й захотів зняти з неї новенькі чобітки. Вона пручалась, а негідник просто схопив її за ноги і рвонув угору. Дівчинка впала і вдарившись головою об сходинку, втратила свідомість. Побачивши кров, негідники трохи схаменулись і пішли далі. Євдокія Петрівна показала шрам: прямо біля скроні. “Український голокост. свідчення тих, хто вижив”.
Селянин не мав права покинути села. Його затримували і повертали до місця проживання, де на нього чекала голодна смерть.
Голодні люди намагались хоч якось врятувати своє життя. Їли усе: корінці, листки, траву, комах. На вулиці не можна було вгледіти собаку чи кішку – усіх їх поз’їдали уже давно. Там, де була річка, виловлювали рибу, молюски і варили суп. Проте з кожним днем сили все зменшувалися, люди ходили попухлі, стежки встелювалися тркпами, які збирали та вивозили возами за село, вкидали у ями, навіть не хоронячи…
Страшна і болюча картина, коли на родючих чорноземах лежать люди, попухлі від голоду і в той же час не ведеться жодної статистики смерті, преса навіть не натякає на якісь проблеми, оспівуючи велику державу соціалізму. Лікарі не дають жодних звітів, не встановлюють причин хвороби чи смерті тих “щасливчиків”, які потрапили до лікарні.
“Мільйони людей, які загинули голодною смертю, не могли безслідно розчинитись у часі і просторі. На чисельності сільських жителів голодомор позначився більше, ніж втрати під час Великої Вітчизняної війни” В. Кульчицький.
Автор: Тетяна Трачук
